І.С.Нечуй-Левицький

Сценарій свята до 175-ої річниці

від дня народження

Івана Семеновича Нечуя-Левицького

Ведучий 1. 25 листопада 2013 року людство відзначає 175-річчя з дня народження славного представника української культури, письменника Івана Семеновича Нечуя-Левицького. Ім’я українського Бальзака, як назвав прозаїка академік Олександр Білецький, стало загальновідомим. Усе своє життя він відстоював інтереси свого народу, вболіваючи за його рідну мову, культуру, людську гідність. „Він був українцем і українським, виключно українським письменником”, - писав про Нечуя-Левицького Іван Франко.

Ведучий 2. Надросянське селище Стеблів. Там, де „річка Рось повертає на схід сонця, вдарившись об високу, рівну, як стіна, скелю”, на горі стояла хата Семена Степановича Левицького, у якій 25 листопада 1838 року народився майбутній письменник.

                      Душею і справжнім господарем у сім’ї Семена Левицького була його дружина Ганна – жінка грамотна, трудолюбива, веселої вдачі, співуча. „За роботою все, було, співає  українські пісні”, - згадував Нечуй-Левицький.

1-ий читець: Луки над Россю, шум на порогах,

  Криниця над скелею, гори й ліси, -

Краса України на гонах розлогих

Мене зчарувала на вічні часи.

2-ий читець:  Він дякував долі за дні тополеві,

За Рось і за скелі високі її,

За те, що на світ появився в Стеблеві,

Що тут колисали його солов’ї.

1-ий читець:  Що змалку ходив Наливайковим шляхом,

Що бачив могили високі й вали,

Де бився Хмельницький з татарами й ляхом,

Де лицарі в землю колись полягли.

3-ій читець:   Де хрещений був він Левицьким Іваном,

Де оком припав до зелених отав,

Де батько священиком був, а не паном,

Де він по-вкраїнському в церкві читав.

4-ий читець:  Де мати його, як зоря досвідкова,

Любов’ю голублячи душу йому.

Навчила його українського слова,

Закутала серце в печальні пісні.

Звучить пісня

Ведучий 1. Батько письменника Семен Степанович Левицький, сільський священик, був людиною прогресивною, цікавився історією, збирав зразки фольклору. Щоб дати освіту селянським дітям, він відкрив для них школу з українською мовою навчання. Та місцевий шляхтич звелів ту школу закрити, кажучи: „Як ви вивчите мужиків читати, то підете ви, піду і я на поле робити”...

                     У дитинстві Іван Семенович зачитувався книжками з батьківської бібліотеки, особливо полонив його „Кобзар” Т.Шевченка... „Ще як я був малим хлопцем, - згадував письменник, - я чув про Шевченка: тоді в нас по селах скрізь говорили про його, бо Кирилівка, де родився Шевченко, всього за двадцять верстов од Стеблева...”

Ведучий 2. Семен Степанович дбав про освіту дітей, планував, що Іван, як і він, стане священиком. Іван Левицький навчався в духовній семінарії, а згодом в академії. Вчився дуже добре, самостійно вивчив французьку й німецьку мови, багато читав. Після закінчення духовної академії, отримав звання магістра богослов’я, але всупереч сімейним традиціям, відмовився від духовної кар’єри, викладав російську мову, літературу, історію та географію в гімназіях Полтави, Каліша, Кишинева...

 Ведучий 1. „Писати повісті я почав, - зазначав Нечуй-Левицький в автобіографії, - ще як був на службі в Полтаві. „Основа” і „Кобзар” Шевченків навели мене на думку, що мені писати треба по-українськи...”

Ведучий 2. Творчість Нечуя-Левицького – це своєрідна, нічим не замінима енциклопедія, де наявна багатюща інформація народознавчого характеру. Про що і про кого тільки не довідуємося в ній! Іван Франко назвав Івана Семеновича „колосальним, всеобіймаючим оком” Правобережної України.

Ведучий 1. Нехай же ще довгі літа ясніють над Україною ті тихі та бистрі очі, що підглянули в ній так багато здорового, своєрідного, чистого, та вміли підглянути й нездорове, невродливе та пусте.

Ведучий 2. Сьогодні ми торкнемося такої особливості таланту Івана Нечуя-Левицького, як схильність до гумору. Його гумор яскраво виявився в оповіданнях про бабу Параску і бабу Палажку. Перейнята ним і одна з найкращих повістей письменника – „Кайдашева сім’я”.

Ведучий 1. Отож, запрошуємо на сцену героїв з творів Івана Семеновича.

Ведучі виходять. Заходить баба Параска.

Баба Параска. Ой люди добрі! Що мені на світі божому робити? Не можна, не можна за лихими сусідами на селі вдержатись. Хоч зараз спродуйся, пакуйся – та й вибирайся на кубанські степи! Дав же мені господь сусід – нічого казати! Але ніхто мені так не допік аж до живих нечінок, як та капосна баба Палажка Солов’їха. Та що й говорить? Хіба ж ви її не знаєте? Чи є ж така – не то що на селі, але й в цілому світі? Боже мій! Так уже її обминаю, обходжу десятою вулицею; отже ж зачепить! Якби я під землею лежала, вона б мене, капосна, і там знайшла б. А я собі на лихо, вдалась добра. І, господи! Я б її довіку не зачепила, якби вона мене не зачіпала. На моє безголов’я, й хати наші на однім кутку, через улицю, і поле наше поруч.

                       Або оце, хіба ж не кумедія? Раз мій рябий підсвинок уліз у Соловейків город, а мене тоді, на біду, не було дома. Приходжу я додому – дивлюсь, а  мій підсвинок висить на тину, прив’язаний за задні ноги та ракотицями дереться об хворост. Я – до його, а Солов’їха вже й вибігла з хати на поріг. Як роззявить рота, як покаже залізні зуби!

                      „І сяка-така, бодай твоє порося вовки з’їли, і бодай ти вечора не діждала, як твій підсвинок поїв мою цибулю”.

                       А бий тебе сила божа! Ще не чула, одколи живу на світі, щоб свині цибулю їли!

                       Я ж кажу: не можна мені з Солов’їхою на однім кутку жити! Хоч сьогодні пакуйся та й гайда на кубанські степи! Оце піду, нападу на свого Омелька – нехай продає воли, землю й хату, бо далі не видержу. Такі капосні люди на кутку, що мені не можна зроду-віку на селі вдержатись: хоч і сьогодні гайда на кубанські степи!

Виходить.

Заходить баба Палажка.

Баба Палажка. Люди добрі! Що мені на світі божому робить! Не можна  мені через бабу Параску не то що на селі вдержаться – не можна мені через неї на світі жити: набріхує на мене, судить мене по селі й по хуторах; як скажена собака бігає по дворах, по хатах  та вигадує на мене таке, що й купи не держиться. Що божого дня бігає до попа, до дяка й до проскурниці; в попа вже її садовлять на стільцях, горілкою частують, а мене і в сіни не пускають. Господи милостивий та милосердний! І що я людям заподіяла? Сиджу собі в хаті тишком-нишком та богу молюся. Моя стежка тільки од хати та до церкви. Я ніколи не зачепила навіть малої дитини, за всіх молюся, ще й Параску поминаю в молитвах. А вона за те підняла на мене всю громаду; якби могла, - здається, нацькувала б мене всіма собаками на селі. Тепер всі люди на селі чогось визвірилися на мене: вже не просять мене на обіди трапезувать, навіть не здоровкаються зо мною. Збунтувала проти мене весь мій рід. Вже насилу душа моя держиться в тілі. Я не знаю, що вже далі буде. Не можна  мені не то що на селі вдержаться – не можна мені вже на світі жити. Люди добрі! Благословіть мені скоропостижно вмерти! Нехай мій гріх впаде на Парасчину душу! (Виходить).

Заходять Баба Параска і баба Палажка.

Баба Палажка. Добридень тобі, Парасю!

Баба Параска. Доброго здоров’ячка, Палазю!

Баба Палажка. З неділенькою святою будьте здоровенькі!

Баба Параска. Спасибі! Будьте й ви здорові, Палазю!

Баба Палажка. Чи з церкви йдете, Парасю?

Баба Параска. Ні, серце, Палазю! Нехай уже ходить до церкви, хто присвятився, а ми люди грішні!

Баба Палажка. І чого б пак нам гніватись? Я оце стояла в церкві та все за те думала. Правда моя, Парасю?

Баба Параска. Авжеж, Палазю, ваша правда, бо у вас неправди й заводу нема!

Баба Палажка. Простіть мені; чого нам свариться?

Баба Параска. Про мене, якби мене ніхто не зачіпав, я б довіку нікого й пальцем не зачепила.

Баба Палажка. А хто це там іде?

Баба Параска. Та це сини Кайдашеві.

Баба Палажка. А ходімте-но, послухоємо, про що вони балакають.

Баба Параска. Авжеж ходімо. (Виходять).

Заходять Карпо та Лаврін.

Лаврін. Карпе! А кого ти будеш оце сватать? Адже ж оце перед Семеном тебе батько, мабуть оженить.

Карпо. Посватаю, кого трапиться.

Лаврін. Сватай, Карпе, Палажку. Кращої од Палажки нема на всі Семигори.

Карпо. То свататай, як тобі треба.

Лаврін. Якби на мене, то я б сватав Палажку. В Палажки брови, як шнурочки; моргне, ніби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другій брові й ціни нема. А що вже гарна! Як намальована!

Карпо. Коли в Палажки очі витрішкуваті, як у жаби, а стан кривий, як у баби.

Лаврін. То сватай Хіврю. Хівря доладна, як писанка.

Карпо. І вже доладна! Ходить так легенько, наче в ступі горох товче, а як говорить, то носом свистить.

Лаврін. То сватай Вівдю. Чим же Вівдя негарна? Говорить тонісінько, мов сопілка грає, а тиха, як ягниця.

Карпо. Тиха, як телиця. Я люблю, щоб дівчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем.

Лаврін. То бери Химку. Ця як брикне, то й перекинешся.

Карпо. Коли в Химки очі, як у сови, а своїм кирпатим носом вона чує, як у небі млинці печуть. А як ходить, то неначе решетом горох точить, такі викрутаси виробляє...

Лаврін. Коли я буду вибирать собі дівчину, то відзьму гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі, а тиху, як тихе літо.

Карпо. Мені аби була робоча та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в спасівку.

Лаврін. То бери Мотрю. Довбишеву старшу дочку. Мотря й гарна, й трохи бриклива, і в неї серце з перцем. (Поволі виходять).

Ведучий 3. Лаврінові слова запали Карпові в душу. Мотря не виходила в його з думки, наче стояла тут на току недалечко од його, під зеленою яблунею, і дивилась на його своїми темними маленькими, як терен, очима. Минуло неділь зо дві. Вже кінчалось літо. Перед самим Семеном Карпо заслав до Мотрі старостів. Старости заміняли хліб; Мотря не цуралася Карпа. Після другої пречистої Карпо  повінчався з Мотрею.

Заходять Баба Параска і баба Палажка.

Баба Палажка. Добридень, Парасю!

Баба Параска. Добридень, Палазю!

Баба Палажка. А чи чули, Парасю, що у Кайдашів коїться?

Баба Параска. А що ж там таке?

Баба Палажка. Та Кайдашиха з невісткою Мотрею так сваряться, як пес з котом! Не могли в одній хаті помиритися, так Кайдаш доставив Карпові з Мотрею світлицю через сіни. Може, тепер утихомиряться.

Баба Параска. Ой утихомиряться вони, коли пекло замерзне. А чи знаєте ви, Палазю, що молодий Кайдашенко, Лаврін, посватав бієвську дівчину Мелашку? Ой не заздрю я тій небозі. З такою свекрухою, як Кайдашиха, скуштує лиха!

Баба Палажка. Кому, як не тобі, Парасю, знати, як тяжко невістці зі свекрухою жити.

Баба Параска. Про що це ти?! Це що ж твоїй дочці та коло мене зле? Та я ж все роблю, а вона й за холодну воду не береться!

Баба Палажка.  Так вже й не береться! Та вона всю роботу робить, а ти тільки лежиш та охкаєш, та вказуєш їй що робити.

Баба Параска. Тю-ю на вас, невдячні!

Баба Палажка. Тю на тебе, навіжена! (Розходяться).

Ведучий 1. Між Кайдашенками й їх жінками не було миру й ладу. Карпо й Мотря пересварились із Лавріном та Кайдашихою. Обидві сім’ї насторчились одна проти другої, як два півні, ладні кинутись один на другого. Треба було однієї іскорки, щоб схопилась пожежа. Та іскорка незабаром впала.

                       Одного дня у Карпів город ускочив Лаврінів рябий кабан. Мотря вгляділа кабана й з дітьми загнала кабана у свій хлів і зачинила. Того ж таки дня Карпова коняка пішла пастись на Лаврінові буряки. Мелашка й Кайдашиха взяли її за гриву з двох боків, завели в хлів та й заперли.

Ведучий 3. Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалася до тину стара видроока Кайдашиха, а за нею вибігла з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали всі діти. Дві сім’ї, як дві чорні хмари, наближались одна до другої, сумно й понуро.

Мотря. Нащо ви одв’язали нашого коня та заперли в свій хлів? Не святі ж прийшли з неба та одв’язяли його!

Кайдашиха. Одчепись! Хто його одв’язував? То твої діти їздили по дворі та й упустили його.

Хлопчик Мотрин.  То, мамо, баба одв’язали коня та й пустили по дворі!

Хлопчик Лаврінів. Ні, не баба! То Василь одв’язав та їздив, доки не впустив коня, а кінь як здер задні ноги та плиг у наш город!

Кайдашиха.Он глянь на тин! Це твій кінь завалив. Заплати три карбованці та оддай нашого кабана, тоді візьмеш свого коня.

Мотря. Як то! За свого невірного гнилого кабана та ви взяли нашого коня!

Мелашка. То ваш кінь гнилий та червивий, а не наш кабан.

Мотря.  Ще й та обзивається! Мовчала б уже та не гавкала!

Мелашка. Принеси лишень три карбованці, а ні, піду в волость тебе позивати.

 Мотря. Ще й вона піде в волость! Втри передніше віскривого носа та тоді підеш у волость!

Кайдашиха. Не лайся, бо я тобі в вічі плюну.

Мотря. Та це ж ті каторжні Балаші! Хіба ж ви їх не знаєте?!

Кайдашиха. Та це ж ті іродові Довбиші! Хіба ж ви їх не знаєте? Це ж вони того вовчого заводу з чортячими хвостами.

Кайдаш. Та годі вам лаятись!

Мотря. Як же годі! Та це ж ті підтикані, задрипані Балаші! Хіба ж ви їх не знаєте? Це ж ті бієвські лобурі, що старців по ярмарках водять! Он зав’язалась, як на Великдень, а батько ходить по селі з торбами.

Мелашка.  Брешеш, брешеш, як стара собака! Та й брехати добре не вмієш! У тебе й до того розуму та хисту нема.

Мотря. В тебе вже того розуму, як у дірявому горшку; стільки, як у твоєї свекрухи!

Кайдашиха. Що я тобі винна, що ти мене потріпуєш?

Карпо. Оддайте мені коня, бо  як не оддасте, то я й сам візьму!

Лаврін. Ба не візьмеш! Оддай перше кабана та ще й доплати.

Карпо. А завіщо я буду тобі платить? Твої свині скакають у мій город, а моя коняка вскочила в твій! Оддай коня, бо піду з дрючком одпирати хлів.

Лаврін. Ба не оддам! Піду у волость позивати.

Ведучий. Лаврін пішов у волость. У волості присудили або дати Карпові десять різок, або заплатить матері п’ять карбованців. Карпові стало сором. Він не робив панщини, і його пани не били. Він перепросив матір, і між двома Кайдашенками знов настав мир.

Баба Палажка: Ой Господи! Якби хто взяв Лаврінову хату та одіпхнув її геть-геть на гору або  й за гору, а Карпову хату одсунув ген-ген за ставок, аж у діброву, то вони б помирились.

Баба Параска: Навчай, навчай! Яка пак премудра! Подивись, лишень на себе! Коли б твого чоловіка хто посунув за діброву, а твою дочку аж за Рось, а тебе аж у саме пекло, то, може б, і між вами був мир!

Звучить пісня „В сімействі, де згода..”