Ліворуч на сцені – журнальний столик, застелений вишитим рушником. На ньому – книжки, у вазі живі – квіти. Тут «працює» Поет – Ліна Костенко, відбуваються її діалоги з Музою, Долею, донькою, кореспондентом. Праворуч – два стільці для тих, хто розмовлятиме з Поетом. Там же інсценізуються уривки роману «Маруся Чурай».
Вступне слово вчителя. Шановні гості, учні, вчителі! Сьогодні ми відчинимо двері в дивовижно яскравий світ художнього слова видатного українського Митця Ліни Василівни Костенко. На нинішньому поетичному олімпі України серед інших майстрів слова вже кілька десятиліть живе вона як «нерозгадане чудо», «голос народу». Якими мають бути слова, що могли б схарактеризувати цей феномен української культури адекватно його значенню і силі! Маючи воістину Божий дар слова, Ліна Василівна є ще й лицарем честі, взірцем громадянської мужності. Таким поетом може пишатися будь-який народ світу, бо він є спадкоємцем кращих традицій не лише своєї нації, а й усього людства.
У нашому сьогоднішньому вечорі прозвучать пісні Ольги Богомолець на слова Ліни Костенко. Ці пісні говорять про одвічне – хоча й оперують, здебільшого, символами буденними. А якщо їх заспівано м’яким, дещо наче стомленим жіночим голосом? Погодьтеся, жінка, що співає під гітару – є в цьому щось беззахисне, відкрите, і тому чисте, чесне. Обережна участь флейти чи саксофона – тільки підкреслює відкритість. Ось тому ці пісні і перемагають – їх хочеться слухати знов. Отже, є тут і для серця, і для розуму – приймайте.
Звучить пісня «Зупинись» з альбому Ольги Богомолець «Осінній день» і демонструється мультимедійна презентація фотографій Ліни Костенко.
Входить ведучий і Скрипка.
Ведучий. Зміри гординю, приклони коліна,
Торкнись душею їхньої строки,
Чурай Маруся, Леся, горда Ліна –
Богині слова і святі жінки.
Скрипка
( виконує «Легенду» композитора А. Венявського, потім декламує).
Відмикаю світанок скрипичним ключем.
Чорна ніч інкрустована ніжністю.
Горизонт піднімає багряним плечем
день – як нотну сторінку вічності.
Ведучий. Ліна Василівна Костенко народилася весною 19 березня 1930 року. Для всіх нас дороге те місце, де ми народилися, де пройшли наші дитячі роки. Для Ліни Костенко таким рідним містом став Ржищів, що розташований за 80 кілометрів униз по Дніпру від Києва. Всього шість років прожила тут майбутня поетеса, але місто Ржищів назавжди залишилося у її пам’яті.
Читець: Стоїть у ружах золота колиска.
Блакитні вії хата підніма.
Світ незбагненний здалеку і зблизька.
Початок є. А слова ще нема.
Ще дивен дим, і хата ще казкова,
і ще ніяк нічого ще не звуть.
Ще хмари, не прив’язані до слова,
от просто так – пливуть собі й пливуть.
Ще кожен пальчик сам собі Бетховен.
Ще все на світі гарне і моє.
І світить сонце оком загадковим.
Ще слів нема. Поезія вже є.
Ведучий. Коли Ліні виповнилося 6 років, сім’я переїхала до Києва, тут Ліну застала війна…
Читець 1.
Мій перший вірш, написаний в окопі,
На тій сипкій од вибухів стіні.
Коли згубило зорі в гороскопі
Моє дитинство, вбите на війні.
Лилась пожежі вулканічна лава.
Стояли в сивих кратерах сади,
І захлиналась наша переправа
Шаленим шквалом полум'я й води.
Був білий світ не білий вже, а чорний,
Вогненна ніч присвічувала дню
У той окопчик — як підводний човен
У морі диму, жаху і вогню.
Це вже було ні зайчиком, ні вовком -
Кривавий світ, обвуглена зоря!
А я писала мало не осколком
Великі букви, щойно з букваря.
Звучить уривок пісні «Я вранці голос горлиці люблю» з альбому Ольги Богомолець «Осінній день»
Входить Ліна Костенко.
Ліна Костенко
Що сьогодні?
Який веселий фрагмент
із моєї шаленої д о л і?
Усміхається правда очима легенд
і свобода – очима неволі.
Ліна Костенко сідає за стіл і пише.
Заходять Долі.
Ліна Василівна
Наснився мені чудернацький базар:
під небом, у чистому полі,
для різних людей,
для щедрих і скнар,
продавалися різні Долі.
Одні були царівен не гріш,
А другі – як бідні Міньйони.
Хто купляв собі Долю за гріш.
А хто – і за мільйони.
Дехто щастям своїм платив.
Дехто платив сумлінням.
Дехто – золотом золотим.
А дехто – вельми сумнівним.
Долі-ворожки, тасуючи дні,
до покупців горнулись.
Долі самі набивались мені.
І тільки одна відвернулась.
Я глянула їй в обличчя смутне,
Доля
Ти все одно не візьмеш мене…
Ліна Василівна.
А може візьму?
Доля.
Ти собі затям…
За мене треба платити життям,
А я принесу тобі горе.
Ліна Василівна.
Хто ж ти така?
Як твоє ім’я? Чи варта такої плати?
Доля.
Поезія – рідна сестра моя.
Правда людська – наша мати.
Ліна Василівна.
Я її прийняла, як закон.
І диво велике сталось:
минула ніч. І скінчився сон.
А Доля мені зосталась.
Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться -
у мене жодних претензій нема
до Долі – моєї обраниці.
Ліна Костенко і Долі виходять.
Входять ведучі.
Ведучий. Далекі від видавничого процесу люди навіть і уявити собі не можуть, крізь які «лінзи» в 60 – 70-і роки розглядалося кожне слово, як немилосердно перетрушувалися рукописи й викидалося з них усе, що мало бодай натяк на незгоду з офіційною ідеологією. Ліну Костенко звинувачували в найтяжчих гріхах, говорили про ідейну хибність її творчості. Вона надовго замовкла, але не покаялася, а продовжувала писати, тільки вже в шухляду.
Ведуча: В ці роки духовного занепаду Ліна Василівна з болем промовить:
Ми мовчимо – поезія і я.
Ми одна одній дивимось у вічі.
Вона не знає, як моє ім’я, –
Мене немає в нашому сторіччі.
Я не зійшла, посіяна в бетон.
Не прийнялась, морозами прибита.
Я недоцільна – наче камертон
у кулаці кошлатого бандита.
Ведучий.
Ліна Костенко не любить галасу, вона скромна і нечестолюбна, рідко спілкується з репортерами. Ми майже не бачимо її на телеекрані. Тому наводимо інтерв’ю, яке кореспонденту пощастило взяти у 1990 р. в її доньки, відомої поетеси й літерознавця Оксани Пахльовської. Як О.Пахльовська ставитися до популярності маминого імені.
Заходять кореспондент з Оксаною Пахльовською.
Кореспондент.
Оксано! Ось переді мною лист із Запоріжжя від Любові Зайченко. Вона пише: «Зовсім недавно я прочитала добірку віршів Ліни Костенко, переписано моєю знайомою від руки. Коли зможете, то надрукуйте розповідь про цю людину». Як Ви особисто – як донька Ліни Василівни і як відома поетеса Оксана Пахльовська – ставитися до популярності маминого імені?
Оксана Пахльовська.
Мама свого часу стала легендою. Це тоді, коли кострубатий молоток репресії у грубих каплатих руках розбив на уламки цілісінький і чистий кристал української культур 60-х. Власне, відповісти поставлене вам запитання – це відповісти: чому Ліну Костенко не друкували шістнадцять років. А мамина поезія уже з перших віршів була бунтом. Бунтом особистості. Повстанням духу.
Усі ці роки мама мені здавалась хранителькою згасаючого вогню, самотньою на березі найчорнішого з морів. «Я умирала серед вас, отут під небом України». Це не тільки про Марусю Чурай. Це мама і про себе. Вона писала історію. Історію свого народу. Історію його трагедій і прозрінь. І в Україні прокидалась пам’ять, вбивана десятиліттями. Вбивана століттями. Мама торкнула той шар історії, який залягає в генах.
Кореспондент.
У книжці Михайла Слабошпицького Ліна Костенко постає мужньою і вольовою людиною. А яку її рису Ви б назвали головною – як жінки, матері?
Оксана Пахльовська
Короткі і сумні спогади… Шістдесяті. Я у Ржищеві в дідуся. Ходжу навколо грядочки полуниць, заклавши руки за спину і граю в тюрму. Ось я у в’язниці, ось до мене підходять «вони», але я їм нічого не скажу. А мама у Львові – на судах. Кидає квіти політв’язням , їй крутять руки, вона б’є кулаками по «воронках»… я жду її.
Сімдесяті… В цей час на руках у мами – маленьке дитя, мій молодший братик Василько, який зіпнеться на ніжки і почне ходити й говорити в роки маминого літературного небуття. Це мужність мами як жінки – народити дитину в розгул чуми. Це правічний інстинкт, віра в перемогу життя і його непереможність.
1980: після всіх кіл видавничого пекла вихід «Неповторності» все одно під загрозою. Останній спосіб: мама оголошує голодовку – це вже друга. Перша була після вирубаних строф із першої після шістнадцяти років мовчання публікації в «Літературній Україні» влітку 1976 року. Наш тато каже: «Ліно, у тебе ж діти!» Мама відповідає: «Діти мені простять».
З цього приводу я хочу прочитати одну з маминих поезій, в якій вона говорить сама за себе.
Я в людей не проситиму сили,
я нічого в житті не просила,
як не просять гранітні схили,
щоб у спеку дощі їх зросили.
Я в людей попрошу тільки віри
в кожне слово, почуте від мене,
в кожний погляд очей моїх сірих,
в кожну ласку рук не студених.
Кореспондент. Оксано, дякую за інтерв’ю. До нових зустрічей.
Кореспондент і Оксана виходять.
Заходять ведучі та В’ячеслав Брюховецький.
Ведуча.
У нас добре навчилися не помічати особливо яскравих зірок, робити вигляд, що їх не існує. Ще замолоду душа Ліни Костенко задихалася в атмосфері духовної блокади, тотального наступу на паростки національного відродження, засилля кар’єристів і підлабузників. Її поезія була криком протесту.
Ведучий.
Політичні наглядачі за літературою дуже боялися, щоб слово Ліни Костенко не набуло всенародного поширення і не збурило людей. Вони боялися недаремно. Це слово мало на всіх вплив набагато більший, аніж усі агітаційні засоби функціонерів від культури.
Згадує літературний критик В’ячеслав Брюховецький.
В’ячеслав Брюховецький. У студентські роки однокурсник однокурсникові передавали переписані від руки поезії забороненого тоді автора – Ліни Костенко. Ми б багато чого не досягнули і не відстояли у своїй душі, у своєму світорозумінні, якби не знали, наперекір усьому, про існування десь там Ліни Костенко. За це я низько схиляюсь перед поетесою від імені свого і майбутнього поколінь, остаточне духовне й громадянське становлення яких припало на безлико-сірі 70- ті роки.
Ведучі та В’ячеслав Брюховецький виходять.
Заходить читець.
Читець 1.
Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучився, болів,
із них почав і ними ж завершив.
Людей мільярди, і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!
Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.
Заходить ведуча і читець.
Ведуча.
Що ж так хвилювало в той час Ліну Костенко? Які пекельні муки терзали й мучили її вразливу поетичну душу?
Читець 2.
Поезія згубила камертон.
Хтось диригує ліктями й коліном.
Задеренчав і тон, і обертон,
і перша скрипка пахне нафталіном.
Поезія згубила камертон.
Перецвілась, бузкова і казкова.
І дивиться, як скручений пітон,
скрипковий ключ в лякливі очі слова.
У правди заболіла голова
од часнику, політики й гудрону.
Із правдою розлучені слова
кудись біжать по сірому перону…
Заходить ведучий і читець.
Ведучий.
Але Божа справедливість все-таки є. 1977 року після довгих вагань і консультацій на вищому рівні цензура дозволила вихід поетичної книжки Ліни Костенко «Над берегами вічної ріки». Це була книжка великого болю, тривоги й іронії. Замість набридлих фанфар і барабанів читачі, нарешті, відчули справжній словесний симфонічний оркестр.
Ведучий виходть.
Читець 3.
Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло встигло оддзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.
Читець виходить. Заходить ведуча.
Ведуча.
На початку 80-х років з-під пера поетеси народжується історичний роман у віршах «Маруся Чурай», названий українською енциклопедією середини 17 ст. Шлях його до читача теж був досить тривалим. Які крамоли тільки не приписували цьому творові і в чому тільки не звинувачували авторку! У буржуазному підході до висвітлення подій минулого, націоналізмі, вихвалянні козаччини тощо.
Виходить.
Звучить пісня «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» у виконанні шкільного ансамблю.
Інсценізується уривок з роману «Маруся Чурай», ІІІ розділ («Сповідь») від слів «Я завтра, сонце, буду умирати…» до – «…Оце і є вся правдонька про нас»
Заходять ведучі.
Ведучий. 1987 року в житті Ліни Василівни відбулася знаменна подія – їй присуджена Державна премія імені Т.Г.Шевченка за історичний роман «Маруся Чурай» і збірку поезій «Неповторність». Це була вистраждана і заслужена нагорода. Слово Ліни Костенко завжди було на сторожі правди.
Ведуча. «Література, – писала поетеса, – це не змагання, а боротьба. Боротьба не амбіцій, не стрибки в висоту, не біг наввипередки. Це одвічна боротьба добра і зла, справедливості і несправедливості, людського і нелюдського. Хто знає, якби не така нелегка доля, чи змогла б я підняти свою поезію до таких висот.
Що доля нелегка, – в цім користь своя є.
Блаженний сон душі мистецтву не сприяє»
Виходять.
Звучить пісня «Ой леле-лелеко» з альбому Ольги Богомолець.
Повільно входить Муза.
Ліна Костенко
Ти знов прийшла, моя печальна музо.
Не бійся, я не покладаю рук.
Пливе над світом осінь, як медуза,
і мокре листя падає на брук.
А ти прийшла в легесеньких сандаликах,
твій плащик ледь прип’ятий на плечі.
О, як ти йшла в таку негоду, здалеку,
така одно-однісінька вночі!
Де ти була, у Всесвіті чи в Спарті?
Яким вікам світилася в імлі?
І по якій несповідимій карті
знаходиш ти поетів на землі?
Ти їм диктуєш долю, а не вірші.
Твоє чоло шляхетне і ясне.
Поети ж є і кращі, й щасливіші.
Спасибі, що ти вибрала мене.
Муза
Не треба думати мізерно.
Безсмертя є ще де-не-де.
Хтось перевіяний, як зерно,
У ґрунт поезії впаде.
Митцю не треба нагород,
його судьба нагородила.
Коли в людини є народ,
Тоді вона уже людина.
Виходять.
Ведуча. Крім історико-романтичного роману «Маруся Чурай», є в поетеси й інші твори, в яких чути голос віків. Прикметно, що з історії Ліна Костенко вибирала найтрагічніші її сторінки: суд над легендарною Марусею Чурай, спалення Жанни д’Арк, осліплення князя Василька, помста княгині Ольги древлянам, розп’яття Ісуса Христа, смерть Предтечі…
Ведучий.
Що б не писала поетеса, на першому місці завжди були проблеми морального вибору, а те, що вона розв’язувала їх на матеріалі подій тисячолітньої давності, лише надавало особливої значущості: якщо люди здавна мучилися ними, то їх неодмінно треба вирішувати.
Ведуча.
Збірка «Інкрустації» – це розсип перлин мудрості. Вони ніби показують усім нам істинні шляхи добра, мобілізують волю, додають сили протистояти злу, активно формують високі моральні переконання. За цю збірку Ліні Костенко присуджена одна з найпрестижніших премій – премія Ф.Петрарки, титана італійського Відродження. У дипломі, зокрема, зазначається: «Спеціальна премія світовій поетесі Ліні Костенко». Не українській, а світовій, бо справжня поезія, звісно ж, належить світові. Це є свідченням того, що Україна входить до духовного й інтелектуального європейського і світового братства.
Ведучі виходять. Заходить Ліна Костенко.
Ліна Костенко
Те, що принижує, – пронизує.
Душа образ не забува.
Все, чим образили поета,
акумулюється в слова.
А слово – струм. А слово – зброя.
А віще слово – вічове.
Душа, зруйнована, як Троя,
своїх убивць переживе.
Ліна Костенко сідає писати.
Входять ведучий і читці.
Ведучий.
Ліна Костенко самобутня, самостійна у всьому. Вона віддає перевагу дорогам невторованим, темам – нерозробленим. Переспіві у неї немає. Кожне явище вона сприймає й описує по-своєму. Вона була і є найпопулярнішим поетом серед читачів усіх вікових категорій, найчеснішим, найбезстрашнішим, з нині живущих, митцем слова. Тому з повним моральним правом Ліна Костенко говорить своїм читачам жорстку правду про них самих і про те, в якому суспільстві вони живуть. Це діє ствережуюче.
У 1993 р. в « Літературній Україні» були надруковані сатиричні віршовані мініатюри під загальною назвою « Коротко – як діагноз». Вони про нас.
Читець 4.
Ми дикі люди, ми не знаєм звичаїв.
Ми нищим ліс. Ми з матір’ ю на «ти».
Ми свій кінець пришвидшуєм, пришвидшуєм
У колективних нетрях самоти
Читець 5.
Душа ніяк не вийде із-під варти,
То культ особи, то культура мас.
Колись ми, кажуть, виникли від мавпи,
Надалі мавпа виникне від нас.
Читець 6.
Поезія на грані катастрофи.
І чи зупиним, чи наздоженем?
Вагони йдуть, спасибі коліщаткам…
Але ж вони в майбутнє порожнем!
Як ми у вічі глянемо нащадкам?!
Читець 7.
В минулому в нас відняли майбутнє.
В майбутньому нам віддадуть минуле.
А де ж наше життя сьогочасне?!
Читець 8.
Історія сміється сардонічно.
Так століття – навіть зрячі йдуть наосліп.
І не надійся, все це не минеться,
Допоки хам не схаменеться.
Ведучий.
Золоту сторінку творчості Ліни Василівни становить її духовний діалог з матінкою природою. Це особливо ніжна струна її поетичної ліри, напоєної любов’ю до всього, що живе під небом рідної України.
Ведучий і читці виходять.
Ліна Костенко.
Мене ізмалку люблять всі дерева,
І розуміє бузиновий Пан,
Чому верба, від крапель кришталева,
Мені сказала: «Здраствуй!» крізь туман.
Чому ліси чекають мене знову,
На щит піднявши сонце і зорю.
Я їх люблю. Я знаю їхню мову.
Я з ними теж мовчанням говорю.
1-й ведучий: В наш час гостро стоять екологічні проблеми, з них найстрашніша – це наслідки Чорнобильської катастрофи. Може, це покарані ми за хижацьке ставлення до природи, за нехтування її законами, за необачність і необдуманість.
Ми – атомні заложники прогресу.
Вже в нас нема ні лісу,
ні небес.
Так і живем
од стресу і до стресу,
Абетку смерті маємо – АЕС.
Читець.
Ще назва є, а річки вже немає.
Усохли верби, вижовкли рови,
і дика качка тоскно обминає
рудиментарні залишки багви.
І тільки степ, і тільки спека, спека,
і озерявин проблески скупі.
І той у небі зморений лелека,
і те гніздо лелече на стовпі.
Куди ти ділась, річенько? Воскресни!
У берегів потріскались вуста.
Барвистих лук не знають твої весни,
і світить спека ребрами моста.
Стоять мости над мертвими річками.
Лелека зробить декілька кругів.
Очерети із чорними свічками
ідуть уздовж колишніх берегів.
Усохли верби, вижовкли рови,
і дика качка тоскно обминає
рудиментарні залишки багви.
І тільки степ, і тільки спека, спека,
і озерявин проблески скупі.
І той у небі зморений лелека,
і те гніздо лелече на стовпі.
Куди ти ділась, річенько? Воскресни!
У берегів потріскались вуста.
Барвистих лук не знають твої весни,
і світить спека ребрами моста.
Стоять мости над мертвими річками.
Лелека зробить декілька кругів.
Очерети із чорними свічками
ідуть уздовж колишніх берегів.
Ліна Костенко виходить. Заходить ведуча і читець.
Ведуча.
Симфонія кохання у творчій палітрі поетеси – ніби «золоте пташеня» поетичного саду. Ці перлини інтимної лірики дають щасливу нагоду делікатно доторкнутися до найяскравішого в душі автора.
Ведуча виходить.
Читець 3.
Як пощастило дівчині в сімнадцять,
в сімнадцять гарних, неповторних літ!
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Вона ридає, але все як слід.
Вона росте ще, завтра буде вищенька.
Але печаль приходить завчасу.
Це ще не сльози – це квітуча вишенька,
що на світанку струшує росу.
Вона в житті зіткнулась з неприємістю:
хлопчина їй не відповів взаємністю.
І то чому: бо любить іншу дівчину,
а вірність має душу неподільчиву.
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Як пощастило дівчинці в сімнадцять!
Ведучий. Поетичне слово Ліни Костенко пророче, наповнене філософською глибиною, високою духовністю, збагачене й розцвічене всіма барвами веселки
О, не взискуй гіркого меду слави!
Той мед недобрий,
від кусючих бджіл.
Взискуй сказать
поблідлими вустами
Хоч кілька людям необхідних слів.
Досі Ліна Костенко не є публічною людиною, не прислужується нікому. Вона залишається Поетом нашої епохи.
Звучить пісня «Між іншим»з альбому Ольги Богомолець «Осінній день»
Немає коментарів:
Дописати коментар