Ведуча. Є дні, що минають і непомітно і зникають без сліду. Нічого
не залишають по собі, нічого не знаменують собою. Але є день, що ніколи не
минає, що завжди з нами. Бо він увібрав у себе безсмертне дихання душі. Бо він
такий великий і незбагненний як життєдайний дощ, як весняний вітер, як щедре
сонце.
Україна
у долі своїй має такий день – 9 березня.
З минулих віків і до
наших часів, і далі - в майбутнє, у нові віки. День який явив світові Шевченка
– великого сина великого народу.
Ведучий. Уже
для багатьох поколінь українців і не тільки українців – Шевченко означає так багато,
що сама собою створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому
розуміємо, і він завжди з нами, в нас. Та це лише ілюзія. Шевченко як явище
велике і вічне – невичерпний і нескінченний.
Звучить
пісня «Тарасова весна».
(Заходить
жінка, одягнена в селянський одяг, несе запалену свічку, ставить її на столик
біля портрета Т.Г. Шевченка. До неї підходить хлопчик).
Хлопчик. Матусю, а правда що небо на залізних стовпах
тримається?
Мати. Так, синку, правда.
(Жінка
сідає на лаву, хлопчик біля неї)
Хлопчик. А чому так багато зірок на небі?
Мати. Це коли людина на світ приходить, Бог свічку
запалює, і горить та свіча, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне,
зірочка падає. Бачив?
Хлопчик. Бачив, матусю, бачив... Матусечко, а чому
одні зірочки ясні, великі, а інші ледь видно?
Мати. Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка
ледь-ледь тліє. А коли добра, любить людей, - ясно,
і світло це далеко видно.
Хлопчик. Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя
свічечка світила найясніше.
Мати. Старайся,
мій хлопчику. (Гладить його по голові.
Виходять).
Звучить
пісня на слова Т.Шевченка “Думи мої”.
Ведуча. 9 березня 1814 року в с. Моринцях на Київщині в сім'ї селянина-кріпака
народився Тарас. Хлопчик ріс мовчазний, замислений. Ніколи не тримався хати, а
все тинявся по бур'янах, за що його прозвали “малим приблудою”.
Читець
1. У тяжкій неволі
Ріс малий Тарас
Він не вчився в
школі
Він ягнята пас.
Ведучий. Восьмилітнього
Тараса батьки віддали до дяка “в науку”. Важка це була наука. Та недовго вона
тривала. Несподіване горе випало на долю
маленького хлопчика. Замучена важкою працею померла мати.
Читець
2.
Там матір добрую мою
Ще молодую — у
могилу
Нужда та праця
положила
Ведуча. А як
шанував Шевченко свою матір. Він жив спогадами про неї, любив її дуже і нас
закликав любити, шанувати матерів, піклуватись про них і ніколи не забувати.
Читець
1. Бо хто матір забуває
Того бог карає
Того люди
ненавидять
В хату не
пускають.
Ведучий. Дуже сумував Тарасик за матір’ю. Батько одружився
вдруге. Мачуха виявилась лихою. Тарасик часто ходив у степ і не хотів
повертатись додому.
Звучить
пісня на слова Т.Шевченка «Зоре моя вечірняя».
Сценка «У полі»
Хлопчик: Тарасе! Послухай, я тобі
велику таємницю відкрию, тільки нікому не розказуй, бо біда тобі ж самому буде!
Тарас: Ну, яка в тебе може бути
таємниця?
Хлопчик: У мене сестричка
народилася, то я вночі підслухав, як баба-повитуха пророчила матері про долю
малої. Вона, знаєш, перш, ніж увійти до хати, де має дитина народитися, у вікно
дивиться і в ньому бачить тієї дитини долю.
Тарас: Нема в мене долі. Яка тут
може бути таємниця?
Хлопчик: Є, є таємниця! Баба й
про твою долю матері розповіла. Каже, що як глянула колись у ваше вікно, мало
не зомліла. Сидить, каже, кругом стола повно панів, а між панством - мужик
стоїть, вичитує щось із паперів. А вони на нього кулаками махають, а підійти
бояться. Коли це, де не візьмись, щось таке, як цар у короні, та як не
схопляться з тим мужиком за барки: той за груди, а той за шию.
Тарас: А далі що?
Хлопчик: А далі баба розповідати
побоялася. Казала, що ти неабияка дитина. Казала, що уже народився такий, що
волю в панів одніме... Казала, що, може, це якраз ти...
Тарас: Волю? В царя відібрати, а
людям дати?! Ех, якби я мав таку силу!
Хлопчик: Ходімо, Тарасе, додому!
Поночіє...
Тарас: Не піду. Вдома мачуха
лиха. Заночую отут під зорями в полі. Може, хоч мама присниться або козаки.
Козаки мені часто сняться, особливо один, старезний і сивоусий.
Хлопчик: Тоді добраніч, Тарасику!
Я тобі вранці хліба принесу!
(Тарас вкладається, вкривається свиткою, засинає).
Танець.
(З глибини сцени виринає старезний запорожець. У руках у нього дві великі
книги. Запорожець сідає коло Тараса, гладить його по голові і сам до себе
промовляє).
Запорожець: Було колись - в Україні
Ревіли гармати:
Було колись - запорожці
Вміли панувати.
Панували, добували
І славу, і волю:
Минулося - осталися
Могили на полі.
(Тарас прокидається, здивовано дивиться на козака).
Тарас: Ви знову прийшли? Ви мені
принесли ці грубезні книги?
Запорожець: Коли б волею якоїсь
казкової сили наш народ постав перед необхідністю з-поміж уcix людських книг
вибрати дві, то мав би узяти Біблію та "Кобзар". Без першої він був
би неповноцінний морально, без другої - немислимий і недолугий як народ,
"Кобзар" - це Євангеліє від Тараса.
Тарас: Від Тараса? Але мій дідусь
ніколи не читав Євангелія від Тараса. Читав від Івана, Луки, Матвія, Марка...
Запорожець: Євангеліє від Тараса
напишеш ти!
Тарас: Я? Але ж я не апостол! Я -
кріпак. Я - сирота, козаче, і в мене нема нікого-нікого, хто б вивів мене в
люди...
Запорожець: Нікого? В тебе є
Україна. У тебе є Бог. У тебе є народ. Це багато, хлопчику, дуже багато.
Україна стане твоєю Голгофою, воля - твоїм хрестом. Ти будеш розіп'ятий за свою
Вітчизну і воскреснеш через неї... Сила твого слова, Тарасику, буде
божественною. Цим словом ти врятуєш народ від німоти. Кожне твоє слово
підтримуватиме волю, наше національне небо.
(Разом з Тарасом козак виходить).
Ведучий. Скоро після смерті матері в 1825 р. помер і батько. Смерть батька приголомшила малого Тараса.
Читець
2.
Там батько, плачучи з дітьми
(А ми малі були та
голі),
Не витерпів лихої
долі,
Умер на
панщині!... А ми
Розлізлися межи
людьми,
Мов мишенята...
Ведуча. Коли Тарасикові
минуло тринадцять, він пас сільські ягнята. От одного разу він так задумався
над своєю безталанною долею і долею свого народу, що заплакав.
Сценка «Тарасик з Оксаною».
Оксанка. Чом же плачеш ти? Ох дурний Тарасе. Давай я
сльози витру. Не сумуй,
ти читаєш найкраще за всіх,
Тарасику, а ще кажуть,
найкраще від усіх співаєш, ще й кажуть,
малюєш. От виростеш і будеш малярем. Еге ж?
Тарас. Еге,
малярем.
Оксана. І ти розмалюєш нашу хату?
Тарас. Еге. А всі кажуть, що я ледащо і ні на що не
здатний. Ні,
я не ледащо. Я буду таки малярем.
Оксанка. Авжеж будеш! А що ти ледащо, то правда.
Дивись, де твої ягнята! Ой бідні ягняточка, що чабан у них такий – вони ж
питоньки хочуть!
Тарас. То женімо їх
до води.
(Оксана з Тарасом виходять).
Читець
1. Неначе сонце
засіяло,
Неначе
все на світі стало
Його...
лани, гаї, сади!..
Й
вони, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води.
(Входить Тарас).
Тарас. Тяжко-важко
в світі жити
Сироті без роду:
Нема куди прихилитись,-
Хоч з гори та в воду!
В того доля ходить полем,
Колоски збирає;
А моя десь, лидащиця,
За морем блукає.
Звучить
мелодія пісні.
Під музику виходять три
дівчинки у білому вбранні: Доля (у терновім вінку), Муза, Слава.
Доля: Я тиха доля, доленька Тараса…
В
вінку терновім, боса на снігу…
Втирала
сльози, зронені завчасно,
Співала «люлі» ще у сповитку.
Муза: Я Муза. Я натхнення для поета.
Ходімо,
хлопче, шлях твій освічу.
Пророчими, вогненними рядками
До волі
тобі
стежку протопчу.
Слава: Я, хлопчику, твоя всесвітня слава.
Тебе зігрію своїм промінцем.
Та ти пройдеш і
іспити, й тортури.
Допоки стану я твоїм вінцем.
(Виходять).
Читець
2. І виріс він, і кобзу взяв,
І
струн її торкнувсь рукою -
І
пісня дивна полилась,
Повита вічною журбою.
Звучить пісня «Тече вода з-під явора».
Ведучий. Тарас наймитує, у вільний від роботи час читає і малює.
А по закутках, щоб ніхто не бачив його горя, плаче. Але думка знайти людину,
яка б навчила його малювати, не покидає хлопчика. Пан забирає Тараса до себе в Петербург козачком.
Читець 3. Хоче малювати
Прагне він до
знань
Та за це багато
Зазнає знущань
Нишком він малює
Статуї в саду
Вночі пише вірші
Про людську біду...
Ведуча. В Петербурзі Тарас зустрічається з художниками Сошенком, Брюлловим, поетом Жуковським.
Вони побачили великі здібності поета і викупили його з неволі.
Ведучий. Тарас виправдав їхні надії. В 1845 році він закінчив
Петербурзьку художню академію з 2 срібними медалями і званням “вільного”
художника.
Учень. Так в людському морі
Стрілися брати,
Що зуміли в горі
Щиро помогти.
Викупили друзі,
Вольним став
Тарас!
Чом же серце в тузі?
Біль чому не згас?
Сміливий і щирий
Був Тараса спів
Він гострить
сокири,
Кличе на панів.
Ведучий. За бунтарські пісні Тараса забрали в солдати. Заборонили
писати, малювати. Але незважаючи на заборону він пише вірші, малює, дуже сумує
за рідним краєм.
Ведуча. Він
помер у 47 років, пробувши 24 роки кріпаком, 10 літ у царській неволі солдатом, 4 останні роки - на поруках і під опікою
жандармів. І лише 9 років вільною людиною.
Учениця. На Вкраїні милій
Канів на Дніпрі,
Тут його могила на крутій горі.
І дорослі, й діти до могили йдуть
І барвисті квіти Кобзарю несуть.
То ж як будеш часом в Каневі
колись,
Дідусю Тарасу низько поклонись
Звучить пісня «Кобзарі» на слова
В.Скомаровського.
Читець1. Багато літ минуло з того часу.
Праправнуки вивчають «Заповіт».
У Каневі вклоняється
Тарасу
Не
тільки Україна – цілий світ.
Читець 2. В дні перемог і в дні поразок,
В щасливі дні і в дні
сумні
Іду з дитинства до
Тараса,
Несу думки свої сумні,
Іду крізь свята і крізь
будні,
Крізь глум юрби і суєту,
Ні, не в минуле, а в
майбутнє
До тебе я, Тарасе, йду.
Читець 3. Коли в душі моїй тривога,
Коли в душі пекельний
щем,
Іду до нього, до живого,
У Всесвіт віршів і поем,
І в дощ, і в сніг карбую кроки,
І чую, дивлячись в
блакить:
Реве та стогне Дніпр
широкий,
Щоб розбудити всіх, хто
спить.
Читець 4. Я не один іду до нього –
Ідуть до нього тисячі,
Неначе грішники до Бога
Свої печалі несучи,
І доки в римах заповіту
Вогонь поезії не згас,
То рух до сонця не
спинити,
Бо зветься сонце те –
Тарас.
Читець 5.
Він радив ближнього любить, як брата,
Не гроші мати – віру в душі,
Жаліти ворога свого і ката,
Не заздрити на радості чужі.
Ти нас прохав плекати Україну,
Любить, як матір рідную свою,
З усіх - усюд до неї серцем линуть,
Любить її у мирі і в бою.
Ти нас учив просить прощення в Бога:
Чи то багач, чи то бідняк – приблуда,
Ходить молитися до отчого порогу
І
не чорнить в душі, як той Іуда.
Читець 6. Ми чуємо тебе,
Кобзарю, крізь століття.
І голос твій нам душі окриля.
Встає в новій красі, забувши лихоліття,
Твоя, Тарасе, звільнена земля.
У росяні вінки заплетені суцвіття
До ніг тобі, титане,
кладемо.
Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,
Тебе
своїм сучасником звемо.
Звучить «Заповіт».
Немає коментарів:
Дописати коментар