“Хочу, щоб ніколи, ніколи не зачерствіло серце” (М. Стельмах)
Ведучий 1: Михайло Панасович Стельмах – український поет і прозаїк, драматург і фольклорист, публіцист і сценарист. Своїми поезіями, оповіданнями, повістями й романами він підніс рідне слово до високих вершин в українському письменстві ХХ століття.
Читець 1 Максим Рильський, високо цінуючи Михайла Стельмаха як письменника й людину, написав вірш «Михайлові Стельмаху»
Нехай не знає втоми та рука,
Що добре зерно в добру землю сіє,
Що зневажає чорні суховії
І щедра, як напровесні ріка!
Благословенна праця рільника,
Що оре цілину в ясній надії.
Пшеницю від полови він одвіє,
Як жнив кінчиться радість нелегка.
Щасливий воїн, що во ім’я миру
Свою підносить бойову сокиру,
Во ім’я правди кривду тне з плеча!
Хвала тому, хто людям у приполі
Несе слова, подібні хлібу й солі,
І співи, гідні слави сіяча!
Ведучий 2 : Михайло Панасович Стельмах народився 24 травня 1912 року в селі Дяківці Літинського району на Вінниччині в незаможній родині. В його сім’ї панувала атмосфера шани до праці й повага до людини, любов до природи й краси, які йому прищепили його батьки.
Ведучий 1:
Небагато літ прожив на світі
У краю лісів, озер і трав.
Там навчився я людей любити
І чудовий світ пізнав.
Може, тим без пісні я не можу
Працювати, жити навіть дня,
Що округ земля моя хороша,
А на ній – моя рідня!
(М.Стельмах. «Рідня»).
Ведучий 2: Рідня у М.Стельмаха була велика. З особливою ніжністю згадував він про батька, Панаса Дем’яновича ; діда Дем’яна – колишнього кріпака, талановитого майстра; бабусю, яку любив понад усе ; дядька Миколу, якого по-вуличному звали Бульбою, — цих простих,добрих,чесних і невтомних людей, серед яких минуло дитинство малого Михайлика. Пізніше родинні відносини стали основою для написання М.Стельмахом роману «Велика рідня» (1951), за який був удостоєний Державної премії.
Ведучий 1: Автобіографічну повість «Гуси –лебеді летять…» М.Стельмах присвятив найріднішим людям: «Моїм батькам – Ганні Іванівні й Панасу Дем’яновичу з любов’ю і зажурою». Першою пробудила в хлопчика любов до рідної землі мати, про яку письменник писав в повісті«Гуси-лебеді летять…» так: «В її устах і душі насіння було святим словом. І хоч не раз вона нарікала на свою мужицьку долю з її вічним супутником – нестатками й злиднями, проте нічого так не любила, як землю. Мати вірила: земля усе знає, що говорить чи думає чоловік, що вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею…».
Батьки М.Стельмаха
Пропонуємо Вашій увазі інсценізацію уривків автобіографічної повісті М.Стельмаха «Гуси-лебеді летять».
Лунає веснянка.
БЕРЕЗЕНЬ
Звелися ріки і лугами
Блакитно простягають путь,
А в небі хмари лебедями
Із ополонок воду п'ють.
Гаї спинились над водою
І тихо входять в клекіт рік,
І хмелем бродить під корою
В березах чистий, свіжий сік.
Налита сонцем і вітрами,
Хлюпоче веслами весна,
І піднімає буйні трави
Земля хмільна і запашна.
Б ці дні бажаєш світ щасливий
Черпнути відрами до дна.
І сміло сіяти на ниви
Багатство ярого зерна.
Тільки хвилі, і небо блакитне,
І водою діброва бреде,
Перед мною дороги привітні,
Перед мною життя молоде.
Я пливу у роздолля чудові,
А навколо хлюпоче весна,
Вигинаються хвилі, мов брови,
І на гребні шипить сивина.
Все таке чарівне, таємниче,
Повне соку, життя і снаги,
І у мандри весна мене кличе,
Опустивши в глибінь береги.
— От i принесли нам лебедi на крилах життя, — говорить до неба i землi мiй дiд Дем'ян.
— Життя? — дивуюсь я.
— Еге ж: i весну, i життя. Тепер, внучку, геть-чисто все почне оживати: скресне крига на рiках та озерах, розмерзнеться сiк у деревах, прокинеться грiм у хмарах, а сонце своїми ключами вiдiмкне землю.
— Діду, а якi у сонця ключi? — ще бiльше дивуюсь я.
— Золотi, внучку, золотi.
— I як воно вiдмикає ними землю?
— А ось так: якоїсь доброї години гляне сонце iз свого вiконечка вниз, побачить, що там i земля, i люди, i худiбка, i птиця помарнiли i скучили за весною, та й спитає мiсяця-брата, чи не пора землю вiдiмкнути? Мiсяць кивне головою, а сонце посмiхнеться i на промiннi спустить у лiси, у луки, в поля i на воду ключi, а вони вже знають своє дiло!
— Діду, а сонце не може їх загубити, як наша мама?
— Що, що, надзигльований?
— Дiду, а куди лебедi полетiли?
— На тихi води, на яснi зорi
Та є в мене, коли послухати одних, слабiсть, а коли повiрити iншим-дурiсть; саме вона й завдає найбiльшого клопоту та лиха. Якось я швидко, самотужки навчився читати, i вже, на свої дев'ять рокiв, немало проковтнув добра i мотлоху, якого ще не встигли докурити в моєму селi.
Дядьку Юхриме, — з опаскою торкаю парубка за не простецьке, а з мудруватим вирiзом галiфе, в кишенях якого вмiстилося б по доброму поросятi. Тодi саме у нас пiшла — мода на галiфе — чим бiльше, тим краще.
— Ти язиком говори, а рукам свободи не давай: вони у тебе земляничним милом не пахнуть. — Юхрим застережливо пiднiмає палець правої руки, а лiвою поправляє своє зобиджене галiфе. — Чого тобi, нечестивцю? Може, по параграфу похристосуватися хочеш?
— Нi, — розгублено дивлюся на округленi щоки й пiдбiрчастi уста парубка.
— Так чого ж притирився? Яке соображенiе розуму мав? — сам з задоволенням прислухається до своєї мови.
— У вас книжки е?
--Прочотнi чи з розмишленiями?
— Ні, може, є без розмишленiй.
— Усе в мене є, але що тобi до того, иуцьверiнку? Сватами ж ми, розкидаю мiзками, не можемо бути.
— А чого? — смiливiшаю я. — Може, на чомусь i зiйдемось?
— Хiба що на ремiнцевi, — веселiшає парубок. — Соскучився, натурально, за ним?
— Не дуже. I якi у вас є книжки?
— Возможнi i навiть невозможнi, — щось згадує Юхрим i гигикає. — Але я знаю, що тобi найбiльше пiдiйдуть "Пригоди Тома Сойєра". I вони є в дядька Юхрима.
У мене аж у грудях тенькнуло, бо скiльки я чув про тi незвичайнi пригоди, аж ось i напав на їхнiй слiд. У моїх очах починає жалiснiти прохання, i я пiдробляю свої слова пiд Юхримовi:
— Дядьку, а ви менi, натурально, не можете дати "Пригоди Тома Сойєра"? Возможна чи невозможна така возможнiсть?
Але цим старанням я тiльки пошкодив собi: Юхрим одразу набурмилився, а голос його заскрипiв, мов хвiртка:
— Насмiшечки, заводiяко, починаєш сооружати над старшими? Де ти взявся такий дзигльований? Гляди, щоб зараз мулько не стало тобi!
— Якi насмiшечки? Що ви, дядьку! Хiба можна насмiхатися над старшими, та ще у великоднi свята?
Мова моя була, напевне, такою щиросердою, що Юхрим трохи заспокоївся,
— Є ж такi недоколиханi, що не мають анi поняття, анi елеганцiї, а тiльки й соображають насмiшечки собi, — на когось гнiваються очi й уста, окантованi грубими пружками.
— Еге ж, — погоджуюсь я. — То дасте менi "Пригоди Тома Сойєра"?
— А нащо вони тобi?
— Читати.
— Читати? — знизує вузькими плечима парубок, неначе я щось несусвiтне сказав, i вибирає з жменi .соняшникового насiння одну гарбузову. Вона наводить його на якусь думку, i вiн нахиляється до мене : — Добре, дам тобi, пуцьверiнку, почитати книгу, але принеси за це в подяку дядьку Юхриму чотири склянки гарбузового насiння. Мiряй точно, бо я перемiрятиму. У мене так, на шармака, не вискочиш.
Надiя моя розповзається по цвинтарi, але я хапаюсь за її клаптi:
— Дядьку Юхриме, то я вам це насiння, може, восени принесу, бо де його тепер дiстанеш?
— До осенi й книжка полежить, не бiйся, мишi її не згризуть. Пам'ятай: дядько Юхрим, натурально, полюбляє смажене гарбузове насiння.
-----------------------------------------------------------
— Мамо, що то ви носите? — здивувався я. — Це такий жiночий пояс?
— Дурненький, — посмiхнулася мати, одвернулась i швидко зав'язала свiй химерний пояс.
— Скажiть, мамо.
— Що ж тобi казати? Це отак я вигрiваю на собi гарбузове насiння.
— Гарбузове? — про всякий випадок недовiрливо поглянув на матiр, — чи не дiзналась вона про мою розмову з Юхримом, а тепер i пiдсмiюється надi мною? Бо в нас i дома, i в селi нiколи не переводилась насмiшка i перець на язицi.
— Тож сказала, що гарбузове.
— Воно захворiло чи як, що треба вигрiвати? — обережно випитую, щоб не попастись у сильце.
— Скажеш таке. Це для того виношую, щоб у ньому ранiше прокидалося життя i щоб гарбузи були бiльшими. Ти ж бачив, що в нас гарбузи, як пiдсвинки, лежать?
— Бачив.
— Тож-бо й воно: вигрiвання дуже пособляє.
----------------------
— Бог дасть, жiнко добра. Бог! Вiн багатший за нас. Цi слова приглушує гарчання собаки i важкий брязкiт ланцюга. Я оглядаюсь на подвiр'я, обнесене глухим високим частоколом, де затих голос чоловiка, щоб його продовжував собачий гавкiт. Крiзь нього я чую ще iз сiней:
— Звiдки ж вони?
— Та нiби з Херсонщини, — байдуже вiдповiв перший голос. — Швендяють усякi, а ти подавай i подавай, як не скибочку, то картопельку.
— Коли вже цей розор закiнчиться?
I тут я згадав про своє насiння. Вийняв жменю i подав малому. Вiн обома ручатами схопив зернята, а потiм поглянув на матiр. Та кивнула головою i зiтхнула точнiсiнько так, як iнодi в недобру годину зiтхала моя мати. Потiм я висипав у подiл сорочечки хлопчака насiння з однiєї кишенi i взявся за другу. Але жiнка зупинила мене.
— Спасибi, дитятко, не треба бiльше, ой, не треба, — прихилила до мене скорбнi очi, розгонистi брови, i я на своїй щоцi почув дотик її уст i слiз. — Хай тобi, дитино, завжди, завжди добре буде помiж людьми.
— От i гарбузове насiння, соббражаю, само по всiх параграфах прийшло до хати! Вгадав, пуцьверiнку?
"Чого йому так сподобалось звати мене пуцьверiнком?"
Юхрим бачить, що я мовчу, перепитує:
— Вгадав?
— Трохи вгадали — пробурмотiв я.
— Чого ж трохи? — дивується парубок.
— Бо так вийшло.
— Що ж у тебе вийшло? Не чотири склянки, як вище скааато було? — округлились Юхримовi очi.
— Тiльки двi.
— Тодi ти теж трохи не вгадав: з цього пива не буде, натурально, дива! — насупився Юхрим, мотнув головою i знову почав мордувати балалайку.
— А може, ви решту до осенi почекаєте? — слово в слово повторюю маминi слова, коли вона згинається перед крамарем з мiстечка.
— Iч, який вiн кебетний! Восени я сам понятiя знайду, де брати насiння, — безжалiсно вiдрiзає старий парубок, не дивлячись на мене.
То що менi залишається робити? Чи слухати бiль i вищання струн, чи "бувайте здоровi" й через порiг? Я надiваю картузик, обертаюсь i клацаю клямкою.
— Почекай, пуцьверiнку! Дай подивлюся, що в тебе за насiння! — раптом так репетує Юхрим, наче я оглух вiд його музики. Вiн пiдходить до мене, запускає руку в кишеню, кидає насiнину до рота. Вона тiльки хруснула, i вже одна шкаралупа поповзла з окантованої губи на Юхримове пiдборiддя. — Нiчого, лускати, натурально, можна. То я, де вже моє не пропадало, дам тобi за нього почитати казки. А "Пригоди Тома Сойєра" вiзьмеш, коли розбагатiєш. По руках?
— То давайте свою! — одразу веселiшаю я.
Юхрим подає видовжену долоню, я б'ю своєю по нiй i примовляю:
— За "Пригоди Тома Сойєра" — двi склянки тепер i чотири восени.
— Не будь циганською дитиною, — припиняє торг Юхрим. — Кожна книга має в свiй час свою цiну.
— А може, ви менi дасте "Пригоди" хоч на один день?
— I не проси, i не моли! — вперся Юхрим, наче кiлок в огорожу. — Береш, натурально, казки?
— Беру, натурально, — ще раз ляпаю по руцi парубка. А вiн витрушує з моєї кишенi насiння, потiм з укованої залiзом скриньки дiстає книжку ще й великодушно примовляє:
— Бери та знай по всiх параграфах мою добрiсть.
Я вже хотiв було податися назад, та в цей час мати побачила мене.
— Нарештi, — сказала вона з докором. — Ох, дiти, дiти... — пiдiймає над голубiнню очей чорнi вiї, од яких тiнi падають аж на вилицi.
— А я, мамо, щавлю на долинi назбирав! На цiлий борщ буде!.. — одразу хочу на щось iнше звернути материнi думки й вивертаю на лаву все, що е в кишенi.
Але яка невдача: разом з щавлем iз кишенi вилетiли двi гарбузовi насiнини i впали на долiвку, мов срiбнi грошi. Я злякано поглянув на матiр, та не побачив гнiву на її обличчi. Вона рiвно, трохи сумовито, запитала мене:
— Михайле, ти насiйня iз цих вузликiв давав хлопчику з голодного краю?
— Iз цих, — похнюпився я, пiдпираючи спиною дверi. Мати повела устами, з яких не сходив смуток, i довго-довго мовчала. Краще б вона почала гримати, гнiватись, нахвалятися, тодi я мав би якесь право гайнути з хати. А так хто знає, що його робити?
— То й добре, синку, що давав, — нарештi чую її голос. Вона, роздумуючи, далi вже говорить не менi, собi: — Бо хто й пособить у свiтi бiдному чоловiку, хто дасть йому скибку хлiба чи ложку борщу? Нiхто, тiльки такий самий злидар.
У мене од її слiв аж дрогнуло все усерединi.
— Мамо, а звiдки ви про хлопчика знаєте?
— Була в нас та жiнка зi своїм дитям. Я нагодувала їх, бiдолашних, дала хлiбинку в дорогу. А як ця жiнка хвалила отого хлопчика, який дав її Iвасику насiння. Я догадалася, що це ти, збитошнику, але нiчого їй не сказала... Ох, Михайле, Михайле, i що з тебе тiльки буде?..
— Може, щось таки буде, ви не дуже сильно журіться мною.
У 1921 році Михайлик пішов до школи. Його відразу прийняли до другого класу. В той час жити і вчитися було дуже важко. Йшла ще громадянська війна. Жорстокі бої точилися й на Поділлі. У Стельмахів на всю родину були одні чоботи, тому батько не раз у люті морози чи негоду носив Михайлика у школу на руках, загорнувши у свою кирею.
З ранніх років хлопчик переймається любов'ю до хліборобської праці. Вчився орати, сіяти, жати і косити. Пізніше допомагав батькові теслярувати і стельмахувати.
Після закінчення початкової сільської школи Михайло Стельмах вступає у школу колгоспної молоді, яку закінчив у 1928 році. В цьому ж році очолює у Дяківському колгоспі молодіжну наймитську бригаду. Оре, сіє, косить і починає віршувати. Від світанку до вечора юний поет працює в полі, а потім допізна засиджується над книжками. Все більшим стає бажання стати вчителем. І ось він вирушає у незнаний світ. У торбинці – дві хлібини, шматочок старого сала, кілька цибулин та у вузлику сімдесят п'ять копійок.
Спершу Михайло Стельмах навчається у Вінницькому педагогічному технікумі. Згодом, у 1933 році бідняцький син перший у Дяківцях закінчив Вінницький педагогічний інститут. Перші дві зими Стельмах вчителює у школах рідного Поділля, а потім переїздить ближче до Києва – в село Літки над Десною. Тут він викладає українську мову і літературу, організовує фольклорний гурток. З 1936 року у газетах та журналах починають друкуватися його вірші, де поет оспівує рідну землю, людину праці, передає схвильовані особисті переживання, почуття. Саме тоді поет-початківець знайомиться із М.Т.Рильським, який здійснив великий вплив на становлення М.Стельмаха як поета та зіграв надзвичайно благотворну роль у його долі.
З Максимом Рильським
У 1939 році Михайла Стельмаха призвано на дійсну військову службу, а невдовзі у 1940 році його було прийнято у Спілку письменників України. За кілька місяців до початку Великої Вітчизняної війни у світ вийшла перша збірка його поезій “Добрий ранок”.
Війна застала М.Стельмаха в Білорусії, де він служив в армії рядовим артилеристом-зв’язківцем. У жорстоких боях його було тяжко поранено, вивезено в госпіталь на Урал. Вдруге був важко поранений під Львовом. Не залишав М.Стельмах пера, писав полум’яні поезії про життя на фронті, на полі бою. На жаль, ці твори залишаються актуальними й сьогодні.
Звучить пісня «Океану Ельзи» «Не твоя війна»
Затьмарилось сонце на ясному сході
Вогнями в життя угризається зло.
Нам дуже нелегко, нам тяжко в поході,
Майбутнє землі нам на плечі лягло.
Ще зброї в нас мало, печалі багато.
Та впертості стане на всіх ворогів.
В нелюдських атаках ми чесно, мій брате,
Вкладаєм в тригранні багнети свій гнів.
Грудьми зустрічаєм підступність зміїну,
Навиліт вбиваємо сталь у заброд.
Ми можем померти — не вмре Батьківщина,
Ми можем загинуть — не згине народ!
Матері
Не питай, моя мати, чи довго у гостях
пробуду у тебе —
Кінь при брамі стоїть, висох піт на сідлі.
Рибі добре у синім Славуті,
а соколу — в ясному небі,
А солдату — в походах трудних на землі.
Не питай, рідна мати, із шляху якого мене виглядати,
І очей не тумань, стоячи на горбі.
Прийде час — всі дороги на світі повернуть у край наш крилатий.
На печаль ворогам, на утіху тобі.
Не тужи, сива мати, що кінь спотикнувся на правую ногу, —
Наколола копита пересохла стерня,
А як тупіт зачуєш — не йди, вибігай зустрічать на дорогу
Чи мене на коні, чи самого коня
«Садок вишневий коло хати»
Садок вишневий коло хати
Співав, як молодість. Давно. Колись ...
Лежить в саду чиясь убита мати.
І вишні темним полум'ям взялись.
І соловей згорів у чорному багатті,
Як дивовижні, щасні дні твої...
«Садок вишневий коло хати», —
Шепоче тихо — й знов ідеш в бої!
Моя красо, в каймі озер Полісся
Моя красо, в каймі озер Полісся.
Кленовий сік сльозою на корі,
На тебе, краю мій, не подивився
Ні вдень, ні в ніч, ні в досвіт на зорі.
Не находився за плугом в твому полі,
Не накосивсь духмяних дивних трав,
Не загубив юнацьких літ в роздоллі,
Де першу пісню - думу починав.
Моя красо, моя ласкава мати,
Весела Здвиж - ріка, квітчастий луг,
Ти кличеш — звеш мене поля орати,
А де наш кінь тепер і де наш плуг?
Наш кінь в поході п'є дніпрянську воду,
Скували з плуга зброю ковалі.
І кличеш ти синів щодня з походу,
Грудьми припавши ревно до землі.
Видіння
м. Зачан, Німеччина, 9 травня 1945 рік.
Мені наснилися гаї у рясті,
Моя земля, у сплесках квіту сад.
По всіх шляхах іде додому щастя,
Як із неволі йдуть ключі дівчат.
Мені наснились далі журавлині,
Річки у повінь, райдуги мостів,
Жита, як мур, у здибленій долині,
Уста дівочі в тиші вечорів.
Мені наснились рідні перелоги,
На вікнах цвіт вечірньої зорі,
І як заждались нас усі дороги
Не шуміть, явори,
За вікном у дворі,
Не будіть мого сина.
Я сама при вікні
Буду ждати з війни
Твого батька, дитино.
Що у лузі цвіти,
А над лугом мости
Ловлять хмар блискавиці.
І на ноги встає
Щастя кревне моє,
Протирає очиці.
Із далеких шляхів,
Із притихлих огнів
Лине пісня крилата...
Ой шуміть, явори,
за вікном у дворі —
Повертається тато!
Не всі зберемося разом,
Могутні. мудрі й дуже прості, —
Місця пустіють за столом:
Не всі з шляхів приходять гості.
В крові припали над Дінцем
Набратися здоров'я сили,
І очі їхні чебрецем
В степах пробились із могили.
Великий жаль мені зорі,
Що ясно канула до броду.
Чого ж і досі матері
Синів убитих ждуть з походу?
Ведучий 1: У Михайла Стельмаха була велика сім’я : дружина Леся Анатоліївна, сини Ярослав і Дмитро, дочка Марта . Син Ярослав пішов по стопах батька і став письменником-драматургом. Дружина і діти після смерті М.Стельмаха брали участь у виданні творів письменника — виступали упорядниками видань його творів та літератури про нього.
З дружиною Лесею Анатоліївною
Ведучий 2 : «Любити безмежно життя і людей» — ось головний мотив всієї творчості М.Стельмаха.
Читець 1 :
Поміж людьми я жив і ріс,
Поміж людьми шукав я щастя,
З людьми ростив сади і ліс,
Де бризки неба квітли рястом.
Мене любили, я любив –
І це найбільше в світі щастя.
Тому й з душі пролився спів,
Як бризки неба, синім рястом.
Читець 2:
Земле моя, запашна, барвінкова,
Ріки медові, дощі золоті,
Тільки побачить тебе у обнові –
Більше нічого не хочу в житті.
Читець 3: Послатись до тебе барвінком хрещатим,
Степним вітерцем осушить твої сльози,
У спеку дощем перевиснуть багатим,
Багаттям засяти в тріскучі морози;
Ведучий1. Життя Михайла Стельмаха пройшло у творчій і натхненній праці. Великий українець і гуманіст, громадянин і митець, майстер художнього слова, він усього себе присвятив своєму народові, відкривши світові його духовне багатство, мужність, працелюбство, його лагідну і поетичну душу.
Немає коментарів:
Дописати коментар